Відгуки

“Львівська пошта”, 6 вересня 2010 року

Книга, що лікує від комплексів

Торішній Форум видавців для шанувальників історії Львова підготував несподіванку – на стендах видавництва “Літопис” (яке два роки поспіль дарувало загалові по тому “Енциклопедії Львова”) очікуваного третього тому не виявилось. Відтерміноване на рік – через величезний обсяг інформації – видання книги з’явиться лише днями. І буде особливим: у виданні йтиметься лише про гасла виключно на одну літеру, які теж матимуть нюанси. Про це розмова з науковим редактором “Енциклопедії Львова”, кандидатом історичних наук Андрієм Козицьким та директором ”Літопису”, ініціатором та керівником проекту Михайлом Комарницьким.

– Отже, дійшла черга і до літери “К”. В чому її складність, що ви працювали над нею аж два роки?

А. К. Складності, напевно, немає, хоча ця літера певною мірою містична. Літерою “К” – навіть у світовій літературі – чимало письменників чомусь позначають своїх персонажів (наприклад, тільки у Кафки цією літерою –позначені персонажі аж у трьох романах). Немає її у латинській мові. Натомість у нас із неї починається чимало слів – назв, прізвищ, тощо. Тому ми вирішили потратити більше часу, але не опустити на цю літеру нічого важливого. Скажімо, в літері “К” ми подали повний – і що особливо важливо – перший в історії львовописання перелік місцевих костелів та каплиць, зокрема з уже неіснуючих. І не лише перелік – а їхні розгорнуті історії. Тобто у багатьох випадках можна буде дізнатися не тільки про релігійні місця, повз які ходимо щодня, а й, побачити на ілюстраціях, як вони могли би виглядати, якби конкурсні комісії століття чи два тому ухвалили інше рішення. У нас навіть є окреме гасло “Конкурси архітектурні і скульптурні” (автором якого є мистецтвознавець Юрій Бірюльов, який докладно описав конкурси на спорудження тих чи інших львівських театрів, монументів тощо і подав креслення, проекти, що на конкурсах не перемогли). Тому літера “К” певною мірою відкриває нам Львів, якого ніколи не було, але який міг би так виглядати.

– Скільки костелів і кап­лиць є у Львові або ж могло би бути у нашому місті?

А.К. Достатньо сказати, що цей перелік з описами зайняв майже третину третього тому – близько двохсот сторінок. А всього їх у книзі понад сімсот. Варто зазначити, що авторами гасел є понад 200 науковців. Тобто до реєстру ми за допомогою фахівців вносили навіть ті костели чи каплиці, від яких залишився бодай якийсь фрагмент фундаменту. Скажімо, костел св. Лаврентія на вулиці Личаківській – тепер це військовий шпиталь – у стінах якого є цеглинки, покладені ще у ХVІ столітті. Подаємо ми також – але уже в загальному гаслі “Костели” чи “Каплиці”– інформацію  про ті релігійні місця, яких нині не існує або які докорінно перебудовані, мають цілком інше призначення. Але ми детально описуємо, де вони були, як виглядали і що про них відомо. Для прикладу, колишній костел Матері Божої Параманної на території Львівського автобусного заводу, що уже давно перебудований і використовується під звичайні приміщення, чи каплиця закладу св. Терези на вулиці Бандери, де не кожен зараз упізнає у перебудованому будинку сакральну споруду. Однак ми подаємо детальні описи включно з описами внутрішнього упорядкування. Мало хто знає, що ту ж таки каплицю закладу св. Терези прикрашала  ікона, яку намалювала матір митрополита Андрея Шептицького Софія Фредро. На жаль, не в усіх випадках нам вдалося знайти ілюстративний матеріал ( бо його фізично не збереглося із XVII чи XVIII століття). Однак пам’ятки, датовані серединою ХІХ століття і аж до наших днів, ми спробували проілюструвати максимально. До речі, дуже допомогла нам у цьому фотограф Анна Ладик. Загалом у третьому томі енциклопедії понад 1300 ілюстрацій. Тобто ми спробували дати можливість читачам побачити розвиток Львова у динаміці і, сподіваюся, що нам це вдалося.

– Літера “К” зуміла відкрити новий  напрям, де вам було б цікаво попрацювати як історикові?

А.К. Не можу сказати, що такий напрям відкрила, але несподіванки були. Так, готуючи гасло “Космонавтика” саме в львівському його контексті, я випадково  зустрівся на вулиці зі своїм товаришем університетських часів, якого не бачив кілька років. Виявилося, що він деякий час жив в Антарктиді, де  досліджував ближній космос, хоча до космонавтики колись не мав ніякого стосунку.  І саме в нього  виявився необхідний мені примірник виданої  у Львові книжки про проблеми практичного використання місячного ґрунту. Те саме стосувалося інших гасел. Тобто коли нам бракувало якогось фото чи важливого факту, завжди з’являлися люди, готові реально допомогти. І мозаїка Львова вийшла вичерпною, із висвітленням як світлих, так і темних сторінок історії міста.  Дуже важливо, як на нас, є і те, що ми зуміли передати дух міста. Адже Львів належить не тільки сучасному поколінню, а й тим, хто тут ще не народився  або хто сюди ще не приїхав. Себто відповідальність за місто полягає у збереженні тої культури, яку створило попереднє покоління львів’ян і в примноженні її  для тих, хто у Львові тільки з’явиться за 50 чи 100 років.

– Тобто йдеться про фіксацію сучасного стану знань. Знаю, що чимало ви записували зі спогадів очевидців тих чи інших подій, такий чином повертаючи в історію Львова важливі його фрагменти. 

М. К.: І це був наш усвідомлений вибір. Скажімо, Анна Кос принесла гасло про Юрія Карася-Галинського, чий життєпис міг би стати прекрасним сюжетом для будь-якого голлівудського фільму. У 1929-му році його заарештували у справі Спілки визволення України, вислали на будівництво залізниці в тундру під Архангельськ, звідти йому вдалося втекти, понад місяць він пробирався безлюдними районами, подолавши 5 000 км, і повернувся на рідну Черкащину.  Друзі допомогли йому зробити документи. Він перебрався через Збруч (стрибнув з 15-метрової кручі), добрався до Львова, де зустрівся із членами Наукового товариства імені Т. Шевченка і де митрополит Андрей Шептицький надав йому помешкання в Українській ремісничій бурсі. За два роки Юрій Карась-Галинський подарував світові роман-трилогію “Шляхами на Соловки” (1931–1932) – перший у світовій літературі твір про більшовицькі концтабори. Як свідчить тогочасна преса, галичани не повірили у реалії описаних подій. Декілька разів переходив кордон, навідуючи своїх рідних. Під час Другої світової війни трагічно загинув. До енциклопедії ми подали також єдину збережену до наших днів його фотографію.

Гасло про українського історика Мирона Кордубу завдяки його внучці Адріані Огорчак проілюстрували дипломатичним паспортом 1919-го року минулого століття і зазначили, що в родинному архіві Кордубів зберігається бібліографічна картотека з історії України (понад 73 000 карток), які ще чекають свого дослідження. Тобто цією заувагою даємо поштовх історикам, в якій саме площині вони можуть працювати.

А. К.: Не менш цікавою за долю Юрія Карася-Галинського є доля вірменського священика Каєтана Каєтановича. Цей чоловік народився в настільки сполонізованій родині, що навіть не знав рідної мови. Однак, досягнувши певного віку, відчув внутрішню необхідність повернутися до своєї нації. І хоча тоді він уже був священиком римо-католицької церкви, та взяв у Папи дозвіл перейти у вірменську церкву і всі гроші витрачав тільки на доброчинність (зокрема заснував бурсу для сиріт тощо), уникаючи бодай найменших чужих оплесків за власні вчинки.

– Побачила у вашій верстці гасла про відомих діячів культури – Олександра Кониського, Михайла Коцюбинського, Агатангела Кримського, Пантелеймона Куліша, Ольгу Коблянську, інших, які у Львові не жили.

М. К.: Але так чи інакше із нашим містом були пов’язані. Скажімо, Кониський який жив у підросійській Україні, неодноразово говорив своїм друзям-львів’янам, що усе ж таки оселиться у Львові. До того ж, наприкінці 80-х років ХІХ століття його за нібито малоросійський сепаратизм у підросійській Україні заарештували. І саме львів’яни, щоби його порятувати, визволити з-під слідства, прислали на Східну Україну наторіально засвідчену копію того, що роман “Юрій Горовенко” (який Кониський опублікував у Львові під псевдонімом) написав не він, а цілком інша реальна людина. В той чи інший спосіб були пов’язані з нашим містом й інші видатні діячі української культури. І ми акцентуємо, в який саме. Ще один цікавий штрих. Недавно моя дружина їздила до Норвегії з нагоди вшанування 100-ої річниці від дня смерті лауреата Нобелівської премії Бйорнсона. І була вражена, що в його музеї зберігаються листи-подяки громад з Львівщини (Стрия, Бібрки, Сокаля – написані німецькою мовою), які дякували йому, що він став на захист українських студентів, яких заарештували в 1907-1908 роках за те, що вони боролися за відкриття у Львові Українського університету. Цей факт ми згадуємо також, як і те, що культовий в наш час  режисер-модерніст Лесь Курбас був одним із двох, хто виніс з-під обстрілу пораненого Адама Коцка.

А. К. Тобто мова про те, що до приходу до Львова радянської влади львів’яни почували себе цілковито у європейському контексті і тому ідеї європейської інтеграції не було потрібно. Тобто комплекси, які подарував нам (та й не лише нам) соціалізм – це тільки комплекси, які, до слова, часто взаємосуперечливі. Тобто, з одного боку, усі ми готові себе ганити, казати, які ми невдахи тощо, а з іншого – мати до всіх інших деяку зверхність, тобто віднаходити  рису характеру духовного штибу, яка вирізняє нас від сусідніх народів. Готуючи цю енциклопедію, ми побачили, що ще століття тому українці такого комплексу не мали – кількість вітчизняних митців світового класу зашкалювала.

– Тобто енциклопедія – своєрідний лік, щоби цих комплексів позбутись?

А.К. А таки-так! Адже від комплексів дуже добре лікують дві речі – почуття гумору і подорожі. Нехай далеко не всі мають можливість вільного пересування географічно, але мандрувати історією ніщо не заважає. До речі, ця енциклопедія не лише добрий лік від національного комплексу для місцевих українців, а й для інших. Приміром, місцевим євреям буде цікаво, що саме у Львові жив нащадок відомого на цілий світ рабина Єхезкіля Каро, який став автором найважливішої для всіх євреїв світу ритуальної книги “Шульхан-Арух”.

– Існує думка, що Львів народжує таланти, а потім їх зжирає. Які враження залишилось у вас?

А.К. Я би говорив по-іншому. Уявіть гніздо, де щодня вилуплюються нові пташенята. Тобто ті, що народилися раніше, мусять це гніздо покидати, бо їх підтискають молодші. Львів виштовхує таланти ще й тому, що їх так багато продукує.  Тобто тут як ніде-інде справедливо претендують на геніальність багато людей. А геніям разом – тісно…

Ярина Коваль