Енциклопедія Львова. Т. 4

Автор: 
За редакцією Андрія Козицького
Рік видання: 
2012
Мова оригіналу: 
українська
Мова видання: 
українська
Кількість сторінок: 
816
Формат: 
205х260, оправа - тверда + суперобкладинка
ISBN: 
978-966-7007-23-4 (Т. 4)

Група

„Енциклопедія Львова” – перше в історії України енциклопедичне видання, головним героєм якого є Місто – його історія, культура, мистецтво, наука, релігійне й соціально-економічне життя.
    До Енциклопедії увійшли біограми відомих осіб, які народилися, вчилися, якийсь час мешкали та працювали у Львові, померли й поховані тут. Окремі гасла присвячені очільникам міської та окружної адміністрації (бурґомістрам, президентам міста, губернаторам і намісникам Львівщини), керівникам держав (князям, королям, президентам та ін.), церковним ієрархам, видатним діячам культури та науки, які відвідували Львів й чия діяльність безпосередньо стосувалася розвитку міста. Видання вміщує інформацію про сучасних діячів культури, науки і спорту, актуальних керівників найбільших наукових і навчальних закладів міста.
    Окремі енциклопедичні гасла присвячені найвідомішим пам’яткам архітектури, вулицям та площам, пам’ятникам, унікальним експонатам, які зберігаються в музейних збірках Львова. Громадські та державні інституції представлено у виданні гаслами про навчальні та наукові заклади (університети, інститути, бібліотеки), установи культури (театри, музеї, галереї), пресові видання, мистецькі й наукові об’єднання тощо.
    Спеціальний тематичний блок становлять гасла, які висвітлюють реалії міського побуту матеріальної і духовної сфери, локальні вияви загальносвітових тенденцій розвитку культури, місцеві здобутки окремих галузей науки, перебіг у Львові найважливіших подій світової й української історії.
    Енциклопедія Львова – багато ілюстрована. Велика частина ілюстрацій походить із збірок Львівської галереї мистецтв, Львівського історичного музею, Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України, Центру досліджень визвольного руху, приватних колекцій. Значний відсоток використаних у виданні архівних фотографій та репродукцій публікується вперше, завдяки чому буде збагачено іконографію давнього Львова.
    Авторами Енциклопедії Львова стали фахівці-львовознавці, дослідники минулого міста, спеціалісти в галузі політичної, економічної, соціальної історії та історії культури, працівники вищих навчальних закладів, архівів, бібліотек і музеїв, театрів та ін. Кожен із авторів узяв на себе відповідальність за зміст енциклопедичних статей, ідентифікуючи їх власним підписом.

Львівська газета, 6 вересня 2012 року

«Львівський» – це бренд

Розмова з Андрієм Козицьким, науковим редактором «Енциклопедії Львова»

     Днями у видавництві «Літопис» світ побачить четвертий том «Енциклопедії Львова» – першого в Україні енциклопедичного видання, присвяченого історії окремого міста. Вихід кожного наступного тому – це щоразу подія не тільки тому, що отримуємо чергову сконцентровану порцію знань, а ще й через те, що міцніє надія – поважний багатотомник таки має шанс бути завершеним. Напередодні появи книги «Газета» зустрілася з науковим редактором “Енциклопедії Львова”, кандидатом історичних наук Андрієм Козицьким, щоби першими довідатися про ті цікавинки, що їх матимемо нагоду незабаром пізнати.

Якими ви відчули літери «л» і «м», з яких і складається зміст чергового енциклопедичного тому?

Це дуже львівські літери, оскільки саме на літеру «л» (зокрема з прикметника «львівський») починаються назви багатьох місцевих установ , а на літеру «м» ми вмістили гасла про всі львівські музейні збірки, тобто велику частину матеріальної пам’яті міста.

– Цікаве спостереження – з появою кожного нового тому «Енциклопедії» кількість літер (які до нього входять) зменшується, але зростає кількість сторінок видання. Ця тенденція актуальна і далі?

– Ми теж її, до речі, помітили. Бо коли в першому томі було трохи понад 600 сторінок, то далі об’єм книг неухильно збільшувався – сьогоднішня книга лишень із двох літер матиме аж 816 сторінок. Однак вона, напевно, стане переломною. Бо наразі плануємо усі інші літери, що ще залишилися, зібрати в одному останньому томі. Адже гасел на них є не так вже й багато. Мабуть, проблема створення усіх енциклопедій у тому, що вони завжди мають шанс розтягнутися у нескінченність. Тому ми з директором видавництва «Літопис» ( який до слова, є ініціатором та керівником цього проекту) Михайлом Комарницьким намагаємося дотримуватися у своїй праці логічних підходів та прагматичної доцільності. Коли вийдуть уже всі томи «Енциклопелії Львова» буде варто розмістити в інтернет-мережі електронний варіант цієї книги, де під наглядом певної редакційної колегії, окремі гасла можна було би уточнювати, розширювати чи вносити правки, актуалізуючи інформацію. Але це все наразі – справа віддаленого майбутнього.

– Які гасла саме в четвертому томі «Енциклопедії», на ваш погляд, вартують особливої уваги, тобто такі, що можуть стати для ширшого кола львів’ян справжнім відкриттям?

– Боюся, що для ширшого загалу відкриттям можуть стати навіть розповіді про Львівську картинну галерею та Львівський історичний музей. Не знаю, чи хтось проводив статистичне опитування, як часто наші земляки бувають в цих культурних осередках, але боюся, що результат такого дослідження може виявитися невтішним. Попри те, що Львів сьогодні все виразніше набуває характеру туристичного міста, яке приваблює людей з-поза його меж, чимало львів’ян навіть не підозрюють, якими скарбами рідне місто володіє. До речі, у цьому томі вперше буде подана історія розвитку всіх музеїв у Львові у їх складному взаємозв’язку. Цілий рік праці присвятила дослідниця-музеєзнавець Ірина Горбань роботі з джерелами та архівами, щоб ми сьогодні, нарешті, отримали можливість побачити історію львівських музеїв як єдине ціле. З іншого боку, якщо «родзинкою» попереднього тому було гасло «костели» (в якому ми описали всі римо-католицькі святині міста), так у цій книзі таким гаслом є «монастирі», що включає розгорнуту історію львівських монастирських споруд.

Пане Андрію, поговорімо про слово «львівський» у назвах місцевих організацій та установ. Як виглядає його динаміка у цій площині ?

– Мені складно говорити про динаміку, бо мети досліджувати, як це слово поширювалося у власних назвах, я не мав. Але мій приятель-киянин, який кілька років тому відвідав Львів, звернув увагу (навіть із деяким роздратуванням), що словом «львівський» місцеві заклади та установи відверто зловживають, активно використовуючи у своїх назвах цей прикметник. Він дивувався, мовляв, що це за нісенітниця – бо яка ще може бути установа у Львові: полтавська, ужгородська чи харківська? Я пояснював, що «львівський» – це вже своєрідний бренд і що львів’яни так пишаються своїм містом, що приналежність до нього підкреслюють за кожної нагоди. До енциклопедії (орієнтуючись на дефініцію «львівський» у назві) ми включили тільки установи з традиціями, бо якби довелося говорити про всі дрібні комерційні підприємства чи громадські об’єднання, у чиїх назвах таке слово присутнє, тоді том виріс би до неймовірних розмірів. Що стосується часу, коли такий локальний патріотизм активно почав розвиватися ( а саме про нього мова), то це, очевидно, остання чверть ХІХ століття. А точніше, після то, як восени 1870 року Львів отримав статут міського самоврядування. Українці перейняли це плекання львівської ідентичності після Другої світової війни. У повоєнний час Західна Україна і зокрема Львів, що перебували тоді в складі СРСР, мали опінію своєрідного заповідника національної думки та культури західного зразка. Хоча, якщо чесно, сам я далекий від того, щоби стверджувати, що існує окрема львівська ідентичність. Такі твердження – спекуляція. Бо добрий українець зі Львова – це передовсім добрий українець і патріот держави. А вже тільки потім – львів’янин. Однак приємно усвідомлювати, що наше місто має впізнаване реноме в державі і серед наших сусідів. Мовляв, бути львів’янином – це мати відповідний характер та демонструвати особливий спосіб поведінки. До речі, «львівські» риси характеру кожен добирає сам відповідно до того, як він того ідеального львів’янина собі уявляє.

Чи нема в таких уявленнях снобізму та зверхності стосовно інших міст?

– Мені видається, що ні. Велика кількість осіб, про яких пишемо у «Енциклопедії Львова», народилися не у Львові, але тут працювали чи творили, і саме у нашому місті стали відомими. Чудовий приклад – син Моцарта, який саме зі Львовом пов’язав значну частину свого життя. Попри те, що тут він почувався імовірно ненайкраще, сьогодні має значення тільки те, як сприймають його причетність до Львова наші сучасники. Останнім часом набрала популярності теза про те, що об’єктивна історія взагалі неможлива, а кожне покоління конструює для себе ту історію, яка необхідна йому саме на сьогоднішній день. Тобто якщо сьогодні є музиканти, які із задоволенням виконують музику Моцарта-молодшого ( а вони є – кілька років тому «Львівська Газета» навіть видала компакт-диск із записами музики Моцарта-сина у виконанні львівських митців), то львівський період свого життя видатний композитор прожив ненадаремно.

– Як бути із думкою, що для того, аби Львів поставився до тебе з пошаною, треба здобути визнання у широких світах, інакше місто тебе не прийме. Тобто поруч із гордістю за себе таке невід’ємне у певному ракурсі відчуття меншовартості…

– Переконаний, що «львівський комплекс меншовартості», або схильність «випихати» місцеві таланти світ за очі – це насправді комплекс двох ведмедів, які, як відомо, в одній барлозі не живуть. У Львові маємо чимало фахівців, які доведуть будь-якому творцю, що те, що він робить – не є справжнім мистецтвом. Тобто таких, хто має амбіцію розуміння мистецтва (та й не тільки його) у нашому місті – вдосталь. І це добре! Було б гірше, якби людина не мала, з ким поговорити чи подискутувати на предмет своїх професійних зацікавлень. Як відомо, професійне середовище виникає тоді, коли є достатньо людей, які фахово займаються певним видом діяльності і які мають надлишок часу. У Львові ідеальні обставини, бо є багато митців ( науковців, політологів, журналістів тощо), які не завжди мають замовлення і роботу, а натомість мають можливість посидіти у кав’ярні та обговорити свої «блискучі» перспективи чи покритикувати тих, хто до кав’ярні на даний момент не прийшов. Можливо, я трохи перебільшую, але взаємне критичне уїдання є позитивним фактором, який також рухає Львів уперед.

– Повертаючись до окреслення «львівський» – як ми виглядаємо щодо вживання цих дефініцій у контексті загальноукраїнському та західноєвропейському?

– Боюсь, що в Україні ми особливо не вирізняємося. У радянські часи установи мали певний стандарт, який встановлював, що кожна державна інституція має мати вказівку на топонім, що вона працює у певному місті. Львів у цьому плані був навіть дещо обділеним державною увагою, бо назви «львівський» чи «галицький» вганяли більшовиків у дискомфорт, зважаючи на традиційну опозиційність галичан до комуністичної влади. Що стосується Європи, то вона має іншу традицію, яка часто пов’язується не стільки з місцем, скільки з тією чи іншою історичною особою. Приміром, університет у Кракові називається Яґеллонським, у Празі – Карловим тощо. Але це не означає, що маємо цю традицію мавпувати – ми маємо власну. І вона – не гірша.

Взагалі вважаю, що історія все відрегулює і поставить на свої місця. Ще двадцять років тому ніхто й уявити не міг, що у Львові буде створена енциклопедія міста, яка включатиме не лише славетних українців, а й представників інших культур, які спричинилися до розвитку галицької столиці. Три роки назад під час публічної дискусії про те, як слід писати про Львів путівники та загалом краєзнавчу літературу одна з польських перекладачок в розмові зі мною та Михайлом Комарницьким ( не знаючи, хто ми і чим займаємося) зауважила, що «Енциклопедія Львова» -- перша книга, котра пориває з традицією однобокого висвітлення історії міста. А ця сумна традиція тривалий час полягала в тому, що поляки писали виключно про польський Львів, майже не згадуючи про Львів український, а українці відповідно -- про український, всіляко оминаючи причетність до розвитку нашого міста поляків, австрійців, вірмен, євреїв. А насправді ж не має жодного значення, що, приміром, уродженець Півдня України Павло Мерварт, який навчався, а потім працював у Львові – напівфранцуз і напівполяк. Має значення його талант і його духовний зв’язок із нашим містом (картиною Мерварта «Потоп», що експонується у збірці Львівської галереї мистецтв, захоплюється вже кілька поколінь львів’ян і захоплюватимуться нею й надалі).

Як розцінюєте власну праця над енциклопедією – як велике щастя чи велику покару? Адже наскільки мені відомо, «гаряча» пора праці над книгою уже вкотре припадає на літо...

– Думаю, для мене це все таки – щастя. Адже за інших обставин я стільки про Львів у такий стислий час не прочитав би. Та й із такою кількістю цікавих людей не познайомився б. Хоча, звичайно, свої особливості є, бо часу займатися іншими справами – обмаль. Зокрема, цього року робота над «Енциклопедією» збіглася з іншим важливим для мене проектом – днями виходить написаний мною навчальний посібник «Геноцид та політика масового винищення цивільного населення у ХХ столітті» ( який, до слова, має гриф Міністерства освіти та науки, молоді і спорту, та рекомендований для використання у всіх університетах України). Біохіміки кажуть, що самопочуття людини залежить від рівня у крові ендорфінів і саме виділення цих «гормонів щастя» впливає на те, що людина не втомлюється від роботи, котра приносить задоволення. Але й просто усвідомлювати, що твоя праця корисна, також є великою втіхою.

Розмовляла Ярина Коваль